Цей ювілей для іршавця Василя Поповича та вершина, з якої відкриваються обрії спортивної кар’єри, а також це саме та пора, коли є що згадати.

Нині, гадаю, можна говорити ще про один гарний ювілей Василя Миколайовича – це наполеглива робота протягом 60 років на сільській спортивній ниві: гравець команд, арбітр, дитячий тренер (свого часу працював в Іршавській СДЮСШОР разом із грандами вітчизняного футболу, змс СРСР В. Турянчиком та М. Михалиною), голова райради ФСТ «Колос» та директор ДЮСШ цього товариства, суддя національної категорії, інспектор матчів елітного дивізіону чемпіонату України. І це ще не весь ланцюг у зміні професій та роботи на футбольній стезі ювіляра. Важко повірити у такий факт, але Василь Миколайович майже 30 років (1983–1994 та 2003–2021 рр.) очолює Іршавську районну федерацію з футболу. А ще він 12 років був головою комітету футбольних арбітрів Закарпаття (1995–2007 рр.), а ще його прізвище тричі було у символічному списку «10 кращих арбітрів України (1986–1988 рр.). Почесний ветеран спорту також має і свій особистий рекорд: його прізвище 23 рази було у традиційному престижному рейтингу «10 кращих арбітрів Закарпаття з футболу»!

Я щасливий від того, – мовить ювіляр, – що зі своїх 75-ти років я віддав 60 років закарпатському футболу – як гравець, тренер, арбітр, інспектор матчів, вихователь, організатор, керівник. Але щодня виникають нові ідеї, нові плани, нові підходи. І їх реальне втілення у життя – інколи з великими зусиллями – продовжує приносити мені справжнє задоволення і натхнення. Тому хочеться і жити, і творити.

На світлині. 90-ті роки минулого століття. Одна з кращих бригад арбітрів в Україні (зліва направо) рефері ФІФА Валерій Онуфер, лайнсмен ФІФА Степан Селменський та іршавець, суддя національної категорії Василь Попович. Це тріо разом провело більше 20 офіційних ігор у чемпіонаті, першості та на Кубок України.

…Якось з ювіляром говорили про професію арбітра з футболу і дійшли до такого цікавого резюме: «Професія футбольного арбітра по екстремальності за класифікацією ЮНЕСКО ділить перше-друге місця з гірником, як одна із найнебезпечніших». Тому стати справжнім арбітром дано не кожному, – вважає цікавий співрозмовник. Це відповідальне й нелегке ремесло, – мовить далі Василь Миколайович, – мені допоміг опанувати тоді ще молодий учитель фізичного виховання Юлій Карлович Керечанин, який невдовзі для мене стане не лише першим навчителем футбольного арбітражного мистецтва, але згодом наша співпраця переросла у велику й міцну дружбу.

Наша довідка: Василь Миколайович Попович народився 20 грудня 1946 року в одному з наймолодших міст Закарпаття – Іршаві. У футбол почав грати, як він сам зізнається, тоді, коли й почав цабати–ходити, адже до футбольного поля від батьківської оселі – рукою подати. Неподалік був і спортивний майданчик першої десятирічки, яку він закінчив. Саме у школі і запримітив здібного юнака, який вирізнявся своєю грою з-поміж ровесників, учитель фізичного виховання Еміл Сидор, який паралельно був граючим тренером місцевого ФК «Меблевик». До цієї команди запросив і перспективного учня. Вася спочатку одягнув футболку резервного складу, а згодом доріс до «основи» і став повноцінним гравцем команди. До цих пір ювіляр згадує своїх старших партнерів, зокрема, Івана Воробканича, Андрія Сочку, Михайла Капітана, Ігоря Іванча, Михайла Гаджегу…

Чимало ігор В. Попович провів і за головну команду району – іршавський «Металіст» (нині – «Бужора» – Авт.), яка багато років виступає в елітному дивізіоні чемпіонату Закарпаття. До речі, Василь Миколайович, як очільник федерації футболу Іршавщини, знову долучився до успіхів цієї команди: минулого року ФК «Бужора» став чемпіоном Закарпаття, а цього року – бронзовим призером.

Та, на жаль, футбольна кар’єра для іршавця обірвалася серйозними травмами – перелом ключиці й ноги. Аби підбадьорити й розвіяти хлопця уже згадуваний Юлій Керечанин і запропонував Василеві допомагати йому обслуговувати футбольні поєдинки. Спробував раз, другий, третій… і сподобалось йому нове захоплення, яке згодом переросло у серйозну роботу. А з часом Юлій Карлович запропонував своєму молодшому колезі повністю зайнятися тренерським та суддівським ремеслом. Василя захопила ця ідея, тим паче, він добре розумів, що у 26 років, після тяжких травм, гравцем команди майстрів йому ніяк не бути. Пройшов обласні збори арбітрів, здав кваліфікаційні екзамени. І уже в своєму дебютному футбольному сезоні увійшов до символічного списку «10 кращих арбітрів Закарпаття». Після цього наш ювіляр остаточно зрозумів, що робота тренером і арбітром – це його покликання.

Ексклюзивне інтерв’ю:

– Василю Миколайовичу, не зважаючи на всі Ваші бажання та старання, але виступати за команди майстрів Вам таки не довелося. На то, як кажуть, воля Господа Бога. А ось на суддівській стезі Ви досягли чималих успіхів. Цікаво, а чи пам’ятаєте свій відповідальний перший поєдинок, котрий провели у ранзі арбітра в полі?

– Пам’ятаю, як нині. Після перших моїх обласних футбольних зборів, що проходили в 1972 році в Тячеві, я складав кваліфікаційний екзамен арбітром у полі у матчі команд майстрів другої ліги: Бреста й Тернополя. Ці команди якраз проводили традиційний передсезонний тренувальний збір на Закарпатті. Після завершення гри до мене підійшов тодішній голова обласної суддівської колегії з футболу Балла і сказав: «Бачу, будуть з тебе люди, словом бути тобі арбітром. Перспективний. Дерзай…».

А перший самостійний поєдинок на першість області провів із Юлієм Керечанином та Михайлом Косиком із Довгого у Вишкові, де грав виноградівський «Пластмасовик» та місцева сільська команда «Колос». Гру провели нарівні. Практично зривів у мене резонансних не було. Зустріч завершилася бойовою нічиєю – 1:1. При рахунку 1:0 на користь господарів на 78-й хвилині призначив одинадцятиметровий удар у ворота вишківців. Тоді до мене підбіг гравець господарів Георгій Грубчак і каже: «Які пенальті у Вишкові у ворота господарів можна призначати?» і штовхнув мене. Я спокійно, якби й нічого не було, показав йому «гірчичник». Виноградівці точно реалізували пенальті й зрівняли рахунок. Після гри ми ще раз проаналізували ситуацію, що сталася на полі, коли призначив одинадцятиметровий удар. Тоді навіть тренер місцевого «Колоса» підійшов до мене і сказав, щоб я не переживав, бо порушення було явним. Побільше би таких об’єктивних і принципових арбітрів, – резюмував наставник сільської команди.

– До речі, це, мабуть, Грубчак із тієї відомої й славної футбольної династії Грубчаків із Мукачева, де їхній батько Юрій був кращим голеадором серед закарпатців (грав у 50-ті роки минулого століття за мукачівський «Більшовик» та ужгородський «Спартак» – Авт.), а у першості колишнього Союзу серед команд майстрів (група «Б»), його брат Василь захищав кольори донецького «Шахтаря», а третій – Дезидерій – виступав за ФК «Локомотив» та ФК «Меблевик» (Мукачево).

– Так. Георгій, коли я вже переодягнувся, теж підійшов до мене і вибачився, буцімто не вгледів і погарячився. До речі, це хороша риса для футболіста. Відразу видно, хто і як вболіває за свою команду та село. Отож, мало бути лише хорошим футболістом, потрібно бути і справжнім патріотом тієї команди, кольори якої ти захищаєш.

– І все ж, мабуть, були такі ігри, котрі чимось цікавим та закарбувались на все життя. Про них часто-густо розповідаєте у колі цімборів, колег.

– Було відкриття футбольного сезону. Перша моя гра у ролі арбітра у полі. Тернопільська «Нива» приймала футболістів івано-франківського «Прикарпаття». При нічийному нульовому рахунку на 83-й хвилині гравець господарів Петро Прядун вбігає у штрафний майданчик і там спіткнувся. Упав. Тоді майже всі гравці «Ниви» підбігли до мене, вимагаючи призначити пенальті у ворота гостей. А я замість одинадцятиметрового удару витягнув «гірчичник» й показав Прядуну за симуляцію. Інспектор матчу Борис Михайлович Шмигельський із Києва високо оцінив мої дії, і виставив за гру найвищий бал.

Ювіляр завжди із вдячністю згадує тих, хто допомагав його професійному зростанню

У 1979 році, – мовить далі ювіляр, – мені було присвоєно звання республіканської категорії. Хоч шлях до неї (республіканської категорії) був тернистим. Відверто скажу: «Тоді з периферії важко було пробитися вище. Виконком обласної федерації наче подавав мене на першість України все третім-четвертим, а я, поки список рекомендованих надходив до Києва, чомусь завжди опускався на п’яте-шосте, а це вже були резервні місця, тобто залишався за бортом і на всеукраїнські навчально–тренувальні збори молодих арбітрів не потрапляв. Якось один із авторитетних на той час арбітрів з обласного центру сказав мені відкритим текстом: «Василю, якби ти був із Ужгорода, проблеми б не було». Я вже починав втрачати віру, хотів завершувати суддівське ремесло. Тодішній голова Федерації футболу Закарпаття Михайло Михалина все заспокоював і повторював: «Потерпи, тебе помітять». Але в підсумку допоміг випадок. Якось головний тренер ужгородського «Закарпаття» Іштван Шандор та начальник цієї команди Ілля Гулянич попросили мене підшукати потрібні спаринги на Іршавщині. Допоміг. А після одного з таких матчів вони ж і запитали: «Вася, чому не судиш «на Україну»? Кажу: «Бо з периферії».

Невдовзі І. Шандор порекомендував В. Поповича Леву Саркісову, який у Києві керував арбітрами, а на Закарпатті він якраз проводив збори молодих арбітрів. У Чепі, що на Виноградівщині, Попович відсудив одну з ігор. Після неї Саркісов запросив його на збори. Приїхав. Склав екзамени, фізпідготовку. … І отримав 12 ігор. 11 із них відсудив на «відмінно» та одну на «добре». А у 1986–1988 рр. закарпатець уже був серед десятки кращих арбітрів у Республіці. Ось і офіційний список «10 кращих….» після сезону-1986: 1. М. Ступар (Івано-Франківськ); 2. О. Теметєв (Ужгород); 3. П. Кобичик (Чернівці); 4. Г. Ільяков (Сімферополь); 5. Є. Школа (Луцьк); 6. Я. Грисьо (Львів); 7. В. Попович (Іршава, Закарпаття); 8. В. Баглай (Київ); 9. В. Лужанинов (Хмельницький) та 10. Л. Бавикін (Харків).

Наступного сезону: 1. П. Кобичик (Чернівці); 2. В. Лисенко (Одеса); 3. Ю. Сергієнко (Харків); 4. Г. Ільяков (Сімферополь); 5. М. Ступар (Івано-Франківськ); 6–7. А. Попов та О. Балакін (обидва з Києва); 8. В. Звягінцев (Донецьк); 9. Є. Школа (Луцьк) та 10. В. Попович (Іршава, Закарпаття).

– Ви були строгим арбітром?

– Думаю, що посереднім. Карав в основному за явне порушення. Якщо траплялися вимушені намагався не лізти у кишеню за картками. А ось в одному з календарних матчів у І лізі між луцькою «Волинню» та львівськими «Карпатами» мій колега з Одеси Євген Абросимов показав 9 «гірчичників» і трьох гравців вигнав із поля. У цьому матчі я був арбітром на лінії.

– До речі, а коли стартували у ролі арбітра у чемпіонаті Незалежної України серед команд майстрів?

– Потрібно наголосити на тому, що взагалі перший офіційний матч у Незалежній Україні відбувся на Іршавщині. Це була кубкова гра 1/32 фіналу між ФК «Поділля» (Хмельницький) – ФК «Буковина» (Чернівці). Річ у тім, що ці команди у нас проводили навчально-тренувальні збори й вони на одному з перших етапів Кубка вирішили провести заплановану зустріч на Закарпатті. Їм дозволили. Сам історичний поєдинок відбувся 10 квітня. Головним арбітром був Валерій Онуфер, який цього дня мав день народження. Василь Бабич та Степан Селменський йому допомагали. Я був четвертим арбітром. Сама гра на відміну від семи інших, які цього дня проходили в інших містах України, розпочалася набагато раніше – о 12-ій годині. Річ у тім, що команда із Хмельницького на цей день уже мала квитки на потяг Ужгород–Київ, який з Мукачева відправлявся о 17.00. Отже, цей іршавський кубковий поєдинок офіційно визнано дебютним матчем після переходу українського футболу на самостійні рейки. А уже 23 лютого я, Селменський та Онуфер були у Львові, де місцева команда «Карпати» у рамках 1/16 фіналу Кубка України приймала ФК «Дніпро» (Черкаси). Ще через тиждень я з Валерієм Онуфером та Василем Бабичем працювали на кубковому поєдинку у Чорткові (1/8 фіналу). Місцевий «Кристал» поступився (1:2) гостям із Харкова – ФК «Металіст».

– Василю Миколайовичу, цей квартет – Онуфер, Селменський, Бабич і Попович багато офіційних матчів «відсвистів»?

– Та набереться добрі три–чотири десятка.

– Ви ще у 47 років працювали з командами майстрів у чемпіонаті та першості Незалежної України?

– Так. Свій останній офіційний поєдинок серед команд майстрів провів у Чернівцях 5 грудня 1993 року, а через 15 днів відсвяткував своє 47-річчя від дня народження. Тоді місцевий ФК «Буковина» у рамках Кубка України 1993/1994 рр. (1/8 фіналу) приймав ФК «Волинь» (Луцьк). Господарі здобули перемогу з рахунком 2:1. Арбітром у полі був знаний Володимир Туховський з Сімферополя. Я та наш з тобою земляк, нехай йому земля буде пухом, Василь Бабич допомагали кримчанину. А інспектором матчу був легендарний футболіст, колишній гравець київського «Динамо» та збірної СРСР Юрій Войнов зі столиці.

(До речі, місяць тому, 10 листопада 1993 року закарпатська бригада суддів у складі Онуфера–Бабича і Поповича обслуговувала офіційний поєдинок чемпіонату України серед елітного дивізіону ФК «Динамо» (Київ) та ФК «Торпедо» (Запоріжжя). Кияни у цій грі здобули переконливу перемогу – 4:1 – Авт.).

– Якщо згадали про останній матч, то коли і де провели свій дебютний поєдинок серед команд майстрів?

– (сміється). Гм. 35 років тому, тобто у серпні 1986 року. Це була першість колишнього Радянського Союзу. ІІ ліга. Українська шоста зона, де грав і наш ужгородський ФК «Закарпаття». Була окрема група кращих команд, де розігрувалися 1–14 місця. У Луганську місцева «Зоря» приймала запорізьке «Торпедо». Я був головним арбітром. Господарі виграли з рахунком 2:1.

– З якими арбітрами-закарпатцями найбільше разом провели календарних поєдинків серед команд майстрів?

– Ми вже згадували, що найбільше працював з Валерієм Онуфером, Степаном Селменським та Василем Бабичем. Був також у складі бригад із такими земляками, як Федір Варга, Матвій Бобаль, Михайло Митровський, Вікентій Чомбокош, Сергій Поліщук та іршавець Василь Парада.

– Разом із своїми партнерами Ви виводили на футбольні газони донецький «Шахтар» і «Дніпро», одеський «Чорноморець» і сімферопольську «Таврію», харківський «Металіст» і львівські «Карпати», запорізький «Металург» і вінницьку «Ниву». Цікаво, а як проходили матчі за участю київського «Динамо». Гадаю, що з грандом вітчизняного футболу Вам теж доводилося «зустрічатися»?

– Звичайно. До того ж, кілька разів. Усі матчі не буду називати, а зупинюся лише на двох–трьох. Перший ми провели у Чернівцях (див. вирізку зі «Спортивної газети» праворуч). Валерій Онуфер був головним арбітром, а ми з Василем Бабичем йому допомагали. Це був календарний поєдинок 17 туру чемпіонату України серед команд вищої ліги. Була середина березня 1993 року.

– Чим запам’яталася ця гра?

– Тепер уже важко сказати. До того ж кияни той матч виграли з великим рахунком, до того ж «сухим» –5:0. А грали вони у своєму звичному стилі. І грали вони не так, як їм дозволив суперник, а так, як хотіли самі. Це підтверджує і сам результат. А запам’ятався мені цей матч ще й тому, що інспектором від Федерації футболу України був наш земляк з Буштина, професор Львівського інституту фізичної культури Василь Васильович Соломонко.

Інший поєдинок – це була календарна гра чемпіонату країни, що відбулася у червні 1993 р. у столиці. Динамівці приймали ФК «Зоря-МАЛС» (Луганськ). Знову кияни виграли з великим і «сухим» рахунком 4:0. На цей раз дублями відзначилися Леоненко та Мізін.

– До речі, а за киян хтось виступав із Закарпаття?

– У цьому сезоні за основний склад – ні. Минулого сезону провідним гравцем столичних динамівцем був мукачівець Степан Беца, але він загинув у автокатастрофі наприкінці 1992 року, до речі, наступного дня після мого дня народження.

– Головним тренером киян був Валерій Лобановський?

– Ні. Головним тренером у 1993 році був Анатолій Кирилович Пузач, а Валерій Лобановський у цей період працював у Кувейті.

– Гм. А й справді. Як же я забув. Півроку тому готував теж матеріал до 75-річчя від дня народження найтитулованішого спортсмена Закарпаття, п’ятиразового чемпіона світу та дворазового срібного призера олімпійських Ігор з фехтування, до речі, нашого земляка Василя Станковича, який народився у Доробратові, а тепер із дружиною проживає у селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Саме він мені й говорив, що у 1993 році він працював у Кувейті зі збірною командою цієї країни з фехтування, а Валерій Лобановський тренував збірну з футболу. До речі, українці в одній з найзаможніших держав світу зустрічалися з десяток разів.

З 1995 р. у В. М. Попович футбольне життя продовжилося в ролі делегата Федерації футболу України. Спочатку обслуговував матчі колективів фізкультури, у 1996 р. – ігри другої ліги, 1997 р. – першої і в 1998–2014 рр. разом із Андрієм Гаваші працював спостерігачем арбітражу у найвищому футбольному дивізіоні.

Замалим не забув сказати добре слово таким майстрам своєї справи: «Дуже вдячний киянам Петру Безносенку, який нас курирував від ФФУ та голові інспекторського комітету Анатолію Дяченку за допомогу й підтримку. Так само наставникам-закарпатцям, зокрема Олександру Мальцю, Федору Куруцу, Олександру Теметєву, Томашу Пфайферу, які на той час були кращими фахівцями в арбітражі у нашому краї».

…Ще одна сторінка зі спортивної автобіографії Василя Миколайовича, який для кількох поколінь юних футболістів став другим батьком, ділив з ними радість перемог та гіркоту невдач, вчив не тільки футбольних, але й життєвих премудростей. Його вихованці неодноразово ставали переможцями та призерами обласних та всеукраїнських змагань, як-от: бронзові призери першості України серед ДЮСШ (1978 рік, фінали проходили у м. Долина), переможці обласної першості серед ДЮСШ (1979 р., с. Петрово), володарі золотих медалей популярних обласних змагань «Шкіряний м’яч» (1980 р.), а також «Даруймо радість дітям» тощо.

Ювіляр своїм першим тренером називає добрий десяток знаних футболістів, котрі свого часу виступали за провідні команди України та колишнього Радянського Союзу – це, зокрема, Сергій Глеба, Юрій Соломка, Сергій Майданик, Ярослав Сухан, Іван Мотря, Віктор Лях, Володимир Лящук, брати Сергій та Ярослав Федорці, Олександр Дякулич, його син Василь, котрий свого часу відстоював честь мукачівських «Карпат».

І насамкінець аксакал футбольних справ Закарпаття В. М. Попович мовить: «Я щасливий, що прожив таке велике футбольне життя разом із своєю милою дружиною, добрими дітьми та милими внуками. Я дякую Всевишньому за те, що знову за святковим столом збереться вся моя дорога рідня, справжні друзі та колеги…».

Фото. Воно таїть у собі життєдайну силу й переносить нас у минуле. Світлина допомагає нам згадати найщасливіші хвилини із земного життя, яке потрібно берегти, як зіницю ока. Так, життя суворе. Ось уже 10 років як серед нас нема нашого друга, а твого колеги та партнера по суддівському ремеслу Валерія Георгійовича Онуфера – Людини з великої літери, який завжди був душею футбольної компанії. Та у кожного свій хрест і своя свічка. Отож, на зло усім ворогам, будемо оптимістами, шановний ювіляре. З чудовим Тебе ювілеєм, Василю Миколайовичу. І збирай своїх найближчих, найкращих, наймиліших, найвідданіших людей за святковий стіл, який ти замовив у знаному ресторані «З тайм».

За твоє здоров’я «нам не зашкодить випити чарочку гарного іршавського вина». З роси та води, шановний ювіляре!!!

Матеріал підготував голова обласного осередку
Асоціації спортивних журналістів України Василь ГАДЖЕГА
(до речі, теж родом із Іршавщини).

До щирих привітань приєднується вся гарна і велика футбольна сім’я Срібної землі, і, зокрема, члени виконкому Закарпатської асоціації футболу. Усі разом підносять Вам, шановний ювіляре, величезний букет, «зітканий» з щирих слів на Вашу адресу: кротонівського здоров’я, карпатського довголіття, невичерпної бадьорості та енергії, а щоб серце любило і билося в ритмі щастя ще багато-багато літ. А ще, щоб Ви після бравих 75, кожен новий день зустрічали з посмішкою та добрим настроєм.

На світлині ліворуч штаб Федерації футболу Закарпаття у 90-их роках минулого століття (зліва направо): відповідальний секретар ФФЗ Йосип Шитєв, голова ФФЗ Андрій Гаваші, керівник комітету арбітрів Закарпаття Василь Попович та заступник голови ФФЗ, рефері ФІФА Валерій Онуфер.